Історія створення роману

Роман Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", на думку літературознавця О. І. Білецького, композиційно схожий на "будинок з багатьма прибудовами і надбудовами, зробленими неодночасно і не за строгим планом". Одну метафору можна підкріпити другою: власне кажучи, цей місткий будинок — справа рук двох будівничих, братів Рудченків: Панаса та його старшого брата, Івана, знаного як Іван Білик. Строгого ж плану, який передбачав би від початку кінцевий вигляд твору, справді не існувало, бо він доповнювався і коректувався у процесі роботи, і майже синхронно з цим ширився і збагачувався змістом сам роман, ускладнюючись за побудовою, але увиразнюючи авторський задум і основну ідею.

Все починалося як нарис "Подоріжжя від Полтави до Гадячого", написаний Панасом Мирним у 1871 році на основі спостережень і спогадів від недавньої подорожі письменника по Полтавщині. Під час подорожі хлопчик-візник розповів письменникові про Василя Гнидку, який вирізав сім'ю заможного козака і був засуджений до каторги. У волосних паперах знайшлося цьому підтвердження. Однак ця історія привернула увагу Панаса Яковича не лише своїм гострим драматизмом, але й тим, що селяни, здається, мають краплю співчуття до злочинця, запального, але зневіреного у своїй долі, якого особисті та суспільні обставини допровадили до такого страшного вчинку.

Спостережливість письменника, вдумливість дослідника людського життя спонукала Панаса Мирного замислитись над причинами, які мирного працьовитого хлібороба здатні перетворити на розбійника, на свавільного харцизу. 1872 року з'являється повість "Чіпка", написана на основі почутої кримінальної історії, у якій ідеться про трагедію Чіпки Вареника, правдошукача і бунтаря, який метою виправдовував засоби, тобто шукав "правди" що далі, то неправеднішими шляхами, аж поки та правда не загрузла в безчинствах та не захлинулася кров'ю.

Цього ж року повість отримала схвалення Івана Білика, який побачив у ній зародок майбутнього широкого епічного полотна на теми суспільного життя тієї доби, із актуальною, глибокою соціальною проблематикою. Панас Мирний враховує побажання та зауваження критика щодо поглиблення художнього дослідження дійсності, розширення соціального тла: на сторінках рукопису з'являється сцена селянського бунту. Білик пропонує співавторство і приєднується до літературної праці. Прагненням до уважного соціально-психологічного дослідження ситуації продиктоване введення до твору історії села Піски, екскурсів у минуле, лінії панів польських, закріпачення села. Це вже були ознаки романного жанру.

Наступна доповнена версія твору була покликана мотивувати суперечливість і плутаність натури Чіпки, який після щасливого шлюбу з Галею вернувся до розбишацького життя, щоб знов-таки наголосити на соціально-психологічній причинності його "слизької стежки": земська реформа, вибори Чіпки, кривда, заподіяна громадою — йому, чоловікові, який тільки-но почувся господарем і прагнув іншого життя...

Остаточна редакція, зроблена 1875 року,— це вже був багатогранний епічний твір, збудований довкола трагічної історії Чіпчиного мимовільного самознищення, мотивованого рядом соціально-психологічних факторів, сповнений болісних роздумів про сутність людського життя, про шляхи до правди, справедливості, щастя. Поява роману "Коли ревуть воли, як ясла повні?" постановкою проблематики, заявленої вже у назві, глибиною аналізу, всім художнім ладом твору засвідчила талант Мирного-романіста, масштабність мислення його порадника — брата і відомого критика та громадського діяча Івана Білика, а також плідність їх співпраці, що дала українській літературі серйозний, вдумливий, справді епічний твір.

Важливе:

• Сюжетною основою для написання роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» став нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого».
• Прототип Чіпки – Василь Гнидка
• Місце дії – село Піски
• Час – понад 150 років
• Вперше окремою книжкою роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» було видрукувано 1880 року у Женеві за сприяння Михайла Драгоманова.

Образ Чіпки

Образ Чіпки – складний і суперечливий, у ньому й сильні та слабкі риси. І слабких було більше, тому що перемогло в ньому зло. Грабунки і вбивства зводять нанівець всі його добрі наміри, весь його протест проти несправедливості.

На початку твору, Чіпка – широкоплечий 20-рiчний парубок, з карими очима, довгобразим лицем, одягнений у бiлу вишивану сорочку та просту свиту. На головi в нього висока решетилiвська шапка.

Чiпка виріс у злиднях, в атмосферi недоброзичливостi i ворожостi. Тiльки бабусинi казки розширювали кругозiр хлопчика, примушували його задуматися, викликали в нього часом зовсім не дитячi запитання. Вже в дитинствi, коли Чiпку за впертiсть прогнав багатiй Бородай, вiн “понiс у серцi гiрке почуття ненавистi на долю, що подiлила людей на хазяїна й робiтника…”

Великою силою емоцiйної наснаженостi, психологiчною переконливiстю позначенi роздуми Чiпки в зв’язку з несправедливим вiдбиранням землi. Рiзкi переходи вiд сподiвань жити щасливо до гiрких розпачливих настроїв, до болiсних думок про кривду, що “заснувала цiлий свiт”, про лихо, з тенет якого не вирватися трудiвниковi, гарячкова розмова з самим собою у важку безсонну нiч, коли зримо постала неправда у свiтi сильних, розкривають чесну, бентежну душу парубка. Тому й вразила кривда прямо в серце Чiпки, коли за право працювати на своїй землi чиновник з цинiчною вiдвертiстю вимагали хабара.

Саме в цю мить Чiпка втратив не лише ниву, а й вiру в справедливiсть. У його серцi знову закипiла ненависть, але, на жаль, не тiльки до гнобителiв та їх прислужникiв, а до всiх людей. Своє горе, чорну безнадiю Чiпка починає топити в чарцi. А вiд пиятики вже прямий крок до грабунку. В романi глибоко вмотивовуються злочиннi дiї парубка. Болi змученої душi, кричуща соцiальна несправедливiсть – ось що штовхнуло вчорашнього хлiбороба, щасливого своєю працею, на шлях грабiжництва. Чiпка вважає цi вчинки вiдбиранням свого ж добра, рiвнянням багатiїв з бiдняками.

На якийсь час, зокрема пiд впливом лихого “товариства” Чiпка опустився на саме дно життя, гiрко образив своїми вчинками матiр. Проте добре в його натурi змогло взяти верх, змогло перемогти. Вiн знайшов у собi сили перепросити матiр, повернути її в рiдну хату. Одружившись з Галею, Чiпка нiжно любить її, поважає матiр, ревно працює в господарствi, щиро й безкорисливо допомагає всiм, хто звертається до нього за пiдтримкою. Його “сувора натура, загартована давнiм злиденним життям, м’якшала: вiн тепер соромив свого давнього безпуття, тiєї кривої стежки, якою вiн думав дiйти до щастя”.

Коли пiшли розмови про земство, про вибори гласних, Чiпка, незважаючи на те, що становий Дмитренко радив вибирати панiв, закликає громаду захищати свої iнтереси, “а не даватись знову панам у руки”. Чiпка видiлявся громадянською мужнiстю, прагненням вiдстоювати права трудящих. Тому селяни обрали його членом повiтової земської управи. Та пани все зробили, щоб “очистити” свої ряди вiд “мужика”, i Чiпку наказом губернатора було виведено з управи “по неблагонадежности”.

Така несправедливість була останнiм поштовхом, що зламала життя правдошукача, штовхнула його на стежку слiпої помсти. Селянин вiдчув на собi, ще панська “правда” гiрше крадiжки, розбою. Не знайшовши справедливостi i вище, Чiпка став мстити без розбору, бити направо й налiво, бити наослiп. Грабунки, вбивства зводять нанiвець його протест, кров загублених жертв, смерть нi в чому невинних людей заплямовують Чiпку. Власне, вiн з правдошукача перетворився у звичайного злочинця.

Причини, що вплинули на моральний занепад Чіпки:

• комплекс байстрюка;
• пережиті дитячі образи, що позначаються на поведінці й душевній структурі хлопчика (невеселе, вовчкувате, тихе…);
• суперечливість реакцій і душевних поривів малого Чіпки: він прагне бути добрим, здатен поетично відчувати красу — і легко засліплюється якимось почуттям, буває жорстоким (як в епізодах із горобцями чи з Бозею, зображеним на іконі);
• мимовільна жорстокість, імпульсивність, безоглядність, притаєна злість — цим рисам Чіпки автори приділяли належну увагу в «дитячих» розділах роману;
• Чіпка — не такий, як усі; для Грицька він узагалі «парень добрий, та тільки чудний собі».

Теоретичні відомості

Статистика

Презентація

Гугл форма

Цікаві факти про Панаса Мирного

1. Кілька десятиліть Панас Рудченко служив у Полтавській казенній палаті (зараз – будинок міської ради), на другому поверсі був його кабінет, який займав тут найбільшу кімнату. Панас Якович Рудченко мав чин дійсного статського радника. Це цивільне звання, що в тодішньому табелі про ранги дорівнювалося до звання генерал-майора.
2. Він був надзвичайно скромний, не шанолюбний, не любоначальний, не кар’єрист. Із різним начальством Панас Якович тримав себе гідно – ні тіні улесливості та низькопоклонства.
3. Панас Рудченко не допускав бюрократичної тяганини. Його співробітники згадували, що о другій годині дня сотні справ горами вкривали стіл Панаса Яковича. І все це треба було уважно прочитати й підписати. Випадку, щоб папір залежався у П. Рудченка хоча б на один день, не було. Ерудицію в службових справах мав надзвичайну. Він знав усе досконально, цитував, що треба, напам’ять, знав, де що знайти.
4. Управителі казенної палати цінували Панаса Яковича. Його праця не залишилася непоміченою. П. Рудченко був нагороджений п’ятьма орденами: Станіслава ІІІ і ІІ ступенів, Анни ІІІ і ІІ ступенів, св. Володимира ІV ступеня.
5. Ще 1905 року було порушено клопотання про матеріальну допомогу статському раднику П. Рудченкові у вигляді нагороди його золотою табакеркою. Аж через п’ять років ця допомога-нагорода золотою табакеркою із діамантовими прикрасами та вензелем його імператорської величності дійшла до рук Панаса Мирного (1910 р.). І Панас Рудченко… негайно ж відправив її назад у міністерство фінансів для заміни коштовної речі на гроші.
6. Завдяки П. Рудченкові в казенній палаті була створена чудова велика книгозбірня, що налічувала близько 3 тисяч книжок. Допомогу Панас Якович виявляв у тому, що просив у начальства кредит на передплату журналів та купівлю книжок.
7. У квітні 1892 року після вистави «Лимерівна» в Полтаві, коли на виклик «Автора!» вийшов на сцену Панас Якович і йому з низьким поклоном Заньковецька піднесла вінок, зачарований грою, зворушений до сліз письменник забув свій кодекс – не розкривати псевдоніма. Так Панас Мирний вперше «розсекретив» своє друге ім’я. «Полтавские губернские ведомости» писали про цю подію: «Картина то была невиданная в Полтаве и очень трогательная».
8. Сусід Панаса Мирного П. Латиш із дитячих років запам’ятав купання у ставку й поїздки із сім’єю П. Рудченка на Ворсклу. «Плавав Панас Якович майстерно. Він міг десятками хвилин лежати без руху на поверхні води. Це у нас викликало особливу заздрість. Усі ми хотіли так плавати! І Панас Якович із великим задоволенням навчав цьому своїх дітей і нас, сусідських хлопців».
9. Усі добре знали, що Панас Мирний ніколи нікого не лаяв, навіть голосу не підвищував. Найбільший осуд із його боку – це пильний і, можливо, трохи невдоволений погляд його темно-карих очей.
10. «Раєм влітку» називав свою садибу письменник, а сам мучився весною та восени, місячи багнюку по дорозі на службу. Тільки завдяки хорошим організаторським здібностям Панасові Рудченку вдалося добитися того, що в буремні дні 1905 року на 3-й Кобищанській вулиці була прокладена бруківка.